Версія для друку

Герої не вмирають!

Війна і смерть — вони, наче дві сестри, завжди ходять разом. Так, війна приходить, коли її не чекають, а смерть обирає кращих. Цього року підступна війна постукала у двері України, а смерть забрала не одного Героя.

22 вересня 2014 року Тернопільський національний технічний університет імені Івана Пулюя втратив справжнього патріота і відважного захисника України, студента третього курсу факультету економіки і підприємницької діяльності Степана Стефурака. Це не лише болюча втрата для університету, для його сім'ї, друзів, товаришів, це велика втрата для України.

Степану виповнилось лише 19. Хлопець брав активну участь у Революції гідності під час зимових подій на Майдані. А навесні 2014 року пішов добровольцем на Схід, аби захищати територіальну цілісність і суверенність Української держави, за яку віддав життя. Тепер він — Воїн Світла.

Остання дорога Степана з поля бою додому у рідне село Топорівці на Івано-Франківщині пролягла через Тернопіль. 25 вересня покійний Степан знову зустрівся зі своїми друзями, одногрупниками, викладачами біля університетських стін, але уже у домовині лежало його тіло, а душа витала у чистому прозорому повітрі осіннього неба.

Ректор університету Петро Ясній сказав: «Він запалив Світло і як факел згорів, недолюбивши, не відчувши в повній мірі щастя. Він поліг за нас, за те, щоб ми мирно працювали, навчались, за те, щоб ми жили».

«Життя і подвиг Степана — назавжди в історії його рідного села і школи, в історії нашого університету і міста, в історії нашої держави і нації. Він — наш Герой! Ми назавжди у боргу перед Степаном», — такими були слова декана факультету, де навчався хлопець, Ціх Галини Володимирівни.

Як зазначив ректор, пам'ять про Степана буде увіковічнена у назві однієї з вулиць Тернополя, також іменем юнака назвуть аудиторію університету.

Начальник відділу виховної роботи та зв'язків з громадськістю Децик Оксана Ярославівна в пам'ять про хлопця прочитала вірш з війни Бориса Гуменюка. Слова у вірші, наче були пророче написані для Степана:

Ті мечі, що кують зозулі,
Значать долю мою навхрест,
Нащо тіло — ловити кулі,
Нащо вмер — щоб знову воскрес.

Поминальну панахиду за упокій душі Степана відслужив отець Любомир.

Для хлопця пролунав останній дзвінок. Студентство прощалось з Героєм, ставши на коліна та промовляючи оте безсмертне: «Герої не вмирають!». Друзі й побратими несли труну із тілом, щоб продовжити дорогу Степана додому, у Вічність.

Світла пам'ять Тобі, Степане! Ти назавжди у наших серцях!

Повернутись