Поки пам'ятаємо, доти існуємо

В листопадові дні університет долучився до вшанування пам'яті жертв Голодомору та учасників Революції Гідності.

28 листопада в університеті відбувся «Реквієм пам'яті мільйонів». У холі головного навчального корпусу на столі символічно розмістили пшеничне колосся із хлібом та запалили свічки.

В пам'ять про тих, хто безслідно зник у пітьмі голодоморів відслужили молебень. Студенти виступили перед аудиторією з пісенними композиціями, віршами, хронологічними подіями тих часів та трагічними історіями очевидців Голодомору.

Із спогадів Анастасії Морозюк з книги «Голодомор-33» Володимира Маняка:

«… Була весна 33-го. Сталінські чорнокожники вже давно своїми дротами-щупами перебурили всі селянські двори. Не сховали від них бідні люди зерна-порятунку ні закопаного в хаті, ні вимішаного з половою на горищі. Витрушували навіть з горшків та дитячих ляльок. Приречені з нетерпінням чекали весни. І як тільки зазеленіла земля, кинулися рятуватися від голодної смерті хто як міг. Варили волок з лободи, з листя липи. А коли селом пішла чутка, що десь там аж під Вишнівцем викинули із ями багато померзлої картоплі, ішли туди. Приносили картоплі-порхавки, сушили їх, потім мололи на жорнах і робили з них щось їстівне. Кожен день у селі вмирали діти, парубки, дівки і старі люди. У мене зимою померли батьки, а на провесні найбільша опора мого життя - мій чоловік. Не витримали, всіх скосила смерть, хата пусткою стала. Залишилася я сама, з трьома маленькими діточками. Як я не кидалася, щоб урятувати їх, а вони, о Боже милий, повисихали аж кістки світяться через білі тільця… Тільки очі стали великі, благальні, як у ангелят, що на іконах.

Просять їсточки, а я… Пішла одного дня до сусідки, думала, може вона щось порадить, а у неї ще більше горе. Наварила волоку з маку, нагодувала своїх пупляшків увечері, а вони до рання почорніли, та вже не прокинулися. Боже, зглянься над нами, пошли думку, що робити!! І вирішила я перейти Збруч, піти до сусіднього села Пальчинець. З якою неймовірною відвагою та рішучістю, що народилися стражданням дітей, я перейшла границю, прийшла до села, зайшла у двір до людей. Вони мене зустріли з великим співчуттям, а господар вислухав зі сльозами на очах і сказав: «Бери, дочко, це збіжжя, скільки донесеш, а коли зможеш то приходь ще».

Я подякувала, і вже не йшла, а летіла на крилах до своїх діточок. В цю мить я була найщасливіша жінка на світі. Серце з радості билося, як Великодній дзвін, бо думка весь час витала в голові: «Я врятую своїх дітей від страшної смерті!!» Але на Збручі… Польський солдат мене «не побачив», та наш, вірний сталінець, мене зловив та запровадив до прикордонної застави. Я молила їх, просила, щоб відпустили…, але начальник присудив, щоб це зерно я занесла аж до Волочиська, а це більше 25 кілометрів. Провадив мене, як великого ворога, солдат, який їхав конем, а я несла мов хрест, цей спасаючий скарб… І померк світ.. І здавалося мені, що й сонце потемніло, страшною мукою стала моя Хресна дорога.

Я йшла, падала, збивала босі ноги до крові, не плакала, а ридала на весь світ, що й Земля здригалася від мого болю, бо там вдома — мене чекають, а я тут пропадаю, і не можу нічим їм допомогти… А солдат їхав байдужий, наче без душі, наче не людина. Немає в мене слів, щоб передати ці муки…

Коли повернулася додому — впала, а донечка мене благає й просить:

«Мамо, дай хлібця! Дай хлібця!»

Ці слова все життя відлунюються в моїй голові великим болем…

Не врятувала я своїх дітей….»