ІВАН ПУЛЮЙ — ПЕРШИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ФІЗИК
ЗІ СВІТОВИМ ІМ’ЯМ

Серед визначних українських діячів кінця XІX — початку XX століття гідне місце займає всесвітньо знаний фізик та електротехнік, перекладач Біблії та Псалтиря, великий патріот і гуманіст, відомий громадсько-політичний і національно-культурний діяч ІВАН ПУЛЮЙ.

Іван Пулюй народився 2 лютого 1845 р. в містечку Гримайлові, що на Тернопільщині (сьогодні – Гусятинського р-ну).

З 1857 по 1865 р. навчався в Тернопільській класичній гімназії, де заснував таємну студентську «Громаду», члени якої посвятили себе «до ревної і невсипучої праці для народу». Під час навчання на теологічному факультеті Віденського університету (1865-1869) зорганізував товариство українських богословів, був одним із засновників славнозвісного товариства «Січ», що відіграло важливу роль в європеїзації галицької Руси. У 1869 р. видав перший молитвослов, укладений українською мовою.

Захоплення точними науками, що виявило себе ще з дитячих років, змусило молодого богослова відмовитися від висвячення і продовжити студіювати фізику, математику та астрономію на філософському факультеті. Успішне навчання та наукова праця у фізичній лабораторії проф. Лянга стали підставою для рекомендації І. Пулюя на посаду викладача кафедри фізики, механіки та математики у Військово-морській академії м. Фіюме (сьогодні Рієка у Хорватії). Саме тут ним був сконструйований відомий прилад для демонстраційного вимірювання механічного еквіваленту теплоти, відзначений у 1878 р. срібною медаллю на всесвітній виставці у Парижі.

Успішна науково-педагогічна діяльність сприяла його відрядженню у Страсбурзький університет для навчання і подальшої наукової праці. Через два роки, захистивши дисертацію та здобувши ступінь доктора філософії (спеціалізація з фізики), І. Пулюй повертається до Відня, де до 1883 р. працює асистентом у фізичній лабораторії та приват-доцентом Віденського університету.

Впродовж 1880-1882 рр. у «Доповідях Віденської Академії наук» були опубліковані важливі результати його досліджень газорозрядних процесів, присвячені, зокрема, природі, властивостям та механізму виникнення катодних променів. Зважаючи на їх актуальність, ці статті згодом були опубліковані у вигляді монографії, яку Лондонське фізичне товариство перевидало в англомовному перекладі.

У 1882 р. давнє захоплення електротехнікою переходить у практичну площину. На вигідних умовах І. Пулюя запрошують на посаду технічного директора електротехнічного бюро у Відні, а згодом консультантом та директором фабрики по виготовленню освітлювальних ламп власної конструкції. І. Пулюй ініціює створення електротехнічного товариства у Відні, стає одним із засновників фахового журналу «Zeitschrift für Elektrotechnik».

Після сенсаційного освітлення міжнародної електротехнічної виставки у м. Штайр (1884 р.) йому пропонують посаду професора експериментальної і технічної фізики Німецької політехніки у Празі. На новому місці праці І. Пулюй розгорнув активну науково-педагогічну та адміністративно-організаційну діяльність. У 1888-1889 н.р. його обирають ректором, а у 1890-1891 н.р. деканом машинобудівного факультету. Здійснені ним надзвичайні заходи по заснуванню модерного електротехнічного інституту не увінчалися успіхом лише через відсутність державного фінансування. У 1902 р. І. Пулюй домігся створення окремої кафедри електротехніки, яку і очолював до виходу на пенсію.

Поряд із значною організаційною та навчально-методичною діяльністю проф. І. Пулюй проводив активну наукову роботу. На початку 90-х років вийшли друком його найважливіші теоретичні праці з електродинаміки змінних струмів, що лягли у фундамент окремого розділу теоретичних основ електротехніки. Саме на 90-і припадає пік активності його винахідницької діяльності в галузі практичної електротехніки і телефонії.

На окрему увагу заслуговує діяльність І. Пулюя в галузі електроенергетики. Починаючи з 90-их років, він стає найбільш авторитетним експертом із питань проектування і будівництва електростанцій та електричних мереж на території Чехії. Серед іншого, варто згадати електрифікацію Праги та спорудження гідроелектростанції поблизу міста Гогенфурт. У реалізації цих проектів проявився глибокий і широкомасштабний підхід І. Пулюя до вирішення проблем електроенергетики.

У 1906 р. із нагоди століття Німецької політехніки за визначну наукову педагогічну діяльність проф. І. Пулюй був відзначений орденом Залізної корони, а у 1910 р. удостоєний високого титулу «Радник двору».

Празький період наукового життя вченого був дуже результативним і повністю присвячений електротехніці. Його здобутки у цій галузі науки і техніки були так вагомими і загальновизнаними, що в енциклопедичній літературі І. Пулюя згадують переважно лише як видатного електротехніка, хоча після відкриття у 1895 р. В.К. Рентгеном невидимих Х-променів, стало зрозумілим, що ще 14 р. перед тим І. Пулюй стояв за крок до великого відкриття. Як з’ясувалося, саме сконструйована ним у 1881 р. лампа була найпотужнішим джерелом нових променів з унікальними властивостями.

В дуже короткому часі І. Пулюй підтвердив результати, отримані К. Рентгеном, дослідив і описав нові важливі властивості Х-променів, висловив найбільш вдалу гіпотезу щодо їх природи та механізму виникнення, закцентував увагу дослідників на перспективі застосування нових променів у медицині, однак чомусь ці незаперечні факти залишилися поза увагою істориків науки.

Захоплення наукою не відгородило вченого від трагічної долі рідного народу. Видання 1-го повного українського перекладу Біблії, здійсненого спільно з П. Кулішем та І. Нечуй-Левицьким, укладання підручників для українських шкіл та гімназій, творення спільно з іншими членами НТШ української наукової термінології, боротьба за відкриття українського університету у Львові та утвердження української мови по обидва боки Збруча – все було підпорядковано українському духовному та національному відродженню.

З вибухом 1-ї Світової війни І. Пулюй разом з І. Горбачевським очолив Комітет допомоги українським біженцям з Галичини, заснував фонд допомоги українській студентській молоді, видав низку статей і брошур німецькою мовою, в яких обгрунтував тезу про необхідність створення самостійної української держави як запоруки миру і стабільності в Європі, розгорнув активну діяльність з метою роз’яснення і лобіювання українського питання в німецьких та австрійських політичних колах.

У 1916 р. І. Пулюй одержав пропозицію зайняти посаду міністра освіти Австро-Угорщини, яку відхилив за станом здоров’я. Помер 31 січня 1918 р. Похоронений у Празі на Мальвазінках.