Версія для друку

До дня народження Івана Пулюя

Слово відомого українського фізика, доктора фізико-математичних наук, професора Романа Пляцка про Івана Пулюя — завжди точне, доказове й по-справжньому захопливе. У переддень 181-ї річниці народження нашого славетного земляка з Гримайлова, 2 лютого, автор пропонує поглянути на Пулюя, як на рідкісний феномен універсального масштабу — творця, який поєднав фізику, електротехніку, винахідництво, енергетику, богослов’я, переклад і державницьку публіцистику.

В есеї «У чому унікальність універсального внеску Івана Пулюя у світову науку та культуру?» переконливо показано, як саме лампа конструкції Пулюя стала ключем до перших медичних Х-променевих діагностик на початку лютого 1896 року, а його праці дали наукове пояснення природи Х-променів і заклали підвалини нового напряму у фізиці. Та головне — це не лише історія відкриттів: автор веде читача через «коефіцієнт корисної дії» Пулюя в усьому, до чого він торкався, і доводить його неймовірну, непересічно ефективну працю для науки й для України — від винаходів і електростанцій до боротьби за українську освіту, мову, університет у Львові та ідею незалежної держави.

«Унікальність особистості Івана Пулюя вражає. За масштабом універсального таланту рівня правдивої геніальності, титанічною працею у дуже різних сферах діяльності, Іван Пулюй належить до найвидатніших постатей науки і культури в історії людства», — резюмує Роман Пляцко.

У чому унікальність універсального внеску Івана Пулюя у світову науку
та культуру?

2 лютого 1845 р. народився Іван Пулюй. На це ж число лютого, але 1896 р., тобто 130 років тому, припала знакова подія в історії медичної діагностики. Саме цього дня Пулюй отримав перший Х-променевий знімок усього дитячого організму, використавши газорозрядну трубку власної конструкції 1881 року. Якість зображення вражаюча навіть за сучасними мірками. Знімок швидко став відомим у світових джерелах, передусім внаслідок його відтворення у відомому британському фаховому журналі «The Photogramm». Наступні дні лютого 1896 р. відзначались стрімким розвитком подій: уже 3-го числа в США була проведена успішна діагностика у пацієнта перелому руки, а 7-го – перелому ноги в медичній клініці Монреаля у Канаді. Причому в обох випадках, описуючи перебіг діагностики у фахових медичних журналах, автори наголошували, що успіх забезпечило використання трубки саме конструкції Пулюя, яка виготовлялась промислово на фабриці в Ляйпціґу, тоді як використання газорозрядних ламп інших конструкцій було проблематичним, оскільки вони швидко перегоряли і навіть вибухали. Тобто, відлік медичної Х-променевої діагностики датується початком лютого 1896 року й основоположником цього напрямку медицини був саме Іван Пулюй. Постає запитання: а як же Вільгельм Конрад Рентґен? Якщо стисло – то загалом стосовно Х-променів він зробив те, що міг, а зміг небагато. Найважливіше те, що увечері 8 листопада 1895 р. був у своїй лабораторії і несподівано помітив якесь незрозуміле свічення. Але про це нижче.

Про Івана Пулюя в інтернеті є багато змістовних текстів, зокрема у Вікіпедії з посиланнями на відповідні документальні джерела і фахову літературу. У відкритому доступі в інтернеті на ресурсі «Чтиво» і на сторінці Наукового товариства імені Шевченка у розділі «Публікації» є pdf файл монографії, виданої цим Товариством 2019 р. під назвою «Іван Пулюй. Життя і творчість». В інтернет-виданні «Збруч» від 16 січня 2024 р. є стаття «Правдива велич Івана Пулюя». Звичайно, відповідний перелік можна значно продовжити.

Тут передусім зазначимо, що упродовж усього життя Пулюй працював на рідкість ефективно як у науковій і технічній галузях, так і при реалізації усіх численних гуманітарних проєктів, Тобто, за дуже короткий час досягав видатних результатів, образно кажучи, мав надзвичайно високий коефіцієнт корисної дії. Яскравим прикладом є його досягнення світового рівня у фізиці. Безпосередньо як фізик він проводив дослідження орієнтовно 10 років, від середини 1870-рр. до 1883 р., плюс декілька тижнів січня і перших днів лютого 1896 р. За цей час встиг: 1. Виконати важливі дослідження у галузі молекулярної фізики, на підставі чого здобув докторський ступінь після захисту дисертації у Страсбурзькому університеті 1876 р.; 2. Отримати фундаментальні результати щодо властивостей і природи катодних променів (1880-1882 рр.), які здобули світове визнання, зокрема, його німецькомовна монографія у 1889 р. була видана Лондонським фізичним товариством у перекладі англійською мовою як одне з найважливіших наукових видань з фізики того часу, а досліджуючи вплив магнітного поля на катодні промені, увів поняття про те, що згодом отримало назву «сила Лоренца», відкрив перші принципи дегазації вакуумних приладів; 3. Опублікувати 13 лютого 1896 р. статтю у Доповідях Віденської академії наук (з додатком від 5 березня 1896 р.) з викладом результати пріоритетних ґрунтовних досліджень Х-променів, а саме: визначив місце їх утворення і просторовий розподіл; відкрив їхню здатність йонізувати атоми і молекули; дав справді наукове пояснення природи цих променів. Тобто, саме ці статті Пулюй заклали основи нового наукового напрямку у фізиці, оскільки перша стаття Рентґена, яка вийшла в світ у січні 1896 р., не містила ключових результатів, які отримав Пулюй. При цьому Рентґен у свої наступних статтях, опублікованих уже після вказаних статей Пулюя, жодного разу не згадав про пріоритетні результати Пулюя, навіть коли описував йонізаційні властивості променів. Тож вийшло так, що відомий фізик А. Йоффе, який певний час працював у лабораторії Рентґена і напевно надто довіряв йому, згодом писав, що відкриття йонізаційної здатності променів було великим досягненням Рентґена. Водночас, у цьому контексті заслуговують на увагу інші висновки А. Йоффе: що відкриття променів було підготовлене попередніми дослідниками і вони були б незабаром відкриті кимось іншим; Рентген як формаліст у фізиці надавав значення тільки фактам, а не їх поясненню; не брав до уваги вивчення явищ мікросвіту настільки, що упродовж майже 10 років після відкриття електрона заборонив вимовляти слово «електрон» у своїй лабораторії. Якщо ж не бути обтяженим знаннями фізики та її історії, то можна написати, наприклад, у фейсбуці абсурдне, що Рентген був «світовим генієм».

Підсумовуючи видатний внесок Пулюя у фізику, наголосимо, що у своїх дослідженнях він виразно виявив поєднання трьох талантів, рідкісне навіть для видатних учених того і пізнішого часів: був експериментатором-віртуозом, проникливим фізиком-теоретиком, ще й власноруч конструював і виготовляв складні прилади, як-от газорозрядні лампи з високим вакуумом. При цьому саме Пулюй проклав шлях до двох видатних відкриттів в історії фізики – Х-променів та електрона. Тепер усвідомлення цього факту поступово поширюєть у світовій науковій спільноті. Зокрема, завдяки виходу у світ 10 років тому фундаментальної монографії з історії фізики: L’Annunziata M. F. Radioactivity: Introduction and History, From the Quantum to Quarks. – Elsevier, 2016. – 932 P., у якій досить детально описано досягнення Пулюя, а його ім’я вписано поряд з іменами найвидатніших фізиків того часу в розділі з промовистою назвою «Зал Слави». Також наголошено на його українському патріотизмі. З тим, що ця книга була відзначена як одна з двох найважливіша у галузях фізика та хімії, виданих цього року, і рекомендована для використання при викладанні цих наук в університетах.

Інший приклад того, як упродовж менше одного року Пулюй вписав своє ім’я в історію фізики майже одразу після закінчення Віденського університету, стосується його праці на посаді викладача кафедри фізики, механіки та математики у Військово-морській академії в місті Фіюме (тепер Рієка в Хорватії) у 1874/75 навчальному році. Там сконструював прилад для вимірювання новим методом механічного еквівалента теплоти, який у 1878 р. був відзначений медаллю на всесвітній виставці у Парижі. Про досконалість і зручність приладу Пулюя свідчить і той факт, що упродовж майже 100 років його використовували для виконання лабораторних робіт студенти у багатьох університетах, описували відомі автори підручників у різних країнах. Пізніше, у 1907 р., на прохання дирекції Національного німецького музею у Мюнхені подарував музеєві точну копію цього приладу.

При згадці про математику звернемо увагу на глибину і широту знань, здобутих Пулюєм у студентські роки і їх швидке та ефективне використання на практиці. Ще будучи на передостанньому курсі теологічних студій він одночасно відвідував лекції з математики, фізики та астрономії на філософському факультеті Віденського університету. Причому не лише як пасивний слухач, а встиг за цей час скласти 7 екзаменів за математики й усі на відмінно! Тож не дивно, що коли згодом виконував дослідження у галузі теоретичної електротехніки, то про аналізі складних процесів у електричних колах з легкістю ефективно використав методи вищої математик (диференціальні рівняння, ряди Фур’є). Здобуті ж знання давніх мов уже у 1871р. застосував для спільного з П. Кулішем перекладу українською мовою Біблії, причому цього ж року вийшли у світ чотири Євангелії.

Через несприятливі обставини Пулюй у 1883 р. залишив працю у Віденському університеті. Однак це не стало проблематичним для нього, оскільки на той час уже був відомим конструктором і винахідником електротехнічних апаратів, які були відзначені дипломами на Всесвітній електротехнічній виставці у Парижі 1882 року. Серед них і відома газорозрядна «лампа Пулюя», яку він сконструював як новий тип джерела світла на відміну від відомих лампочок-жарівок Т. Едісона, над вдосконаленням яких Пулюй також успішно працював. Сьогодні в одному з відомих музеїв у Парижі зберігається велика колекція апаратів Пулюя. Також велике зацікавлення викликали винаходи Пулюя, експоновані на електротехнічній виставці у Відні 1883 року. Тож не дивно, що власник відомої у Європі фірми запросив саме Пулюя на посаду консультанта і директора фабрики освітлювальних ламп власної конструкції. Влітку 1884 р. в австрійському місті Штайрі з великим успіхом пройшла електротехнічна виставка, під час якої велике враження справило його грандіозне освітлення. Оскільки в цьому Пулюй відіграв ключову роль, то майже одразу отримав запрошення міністерства освіти зайняти посаду професора експериментальної і технічної фізики Німецької високої технічної школи у Празі. Знову ж таки, лише за один рік праці Пулюй досягає першорядних практичних результатів.

Отже, з осені 1884 р. і до останніх днів Пулюй проживав у Празі. Упродовж цих років був ректором Політехніки, деканом різних факультетів, у 1902 р. заснував кафедру електротехніки. Зумів ефективно поєднувати наукову і науково-практичну діяльність у важливих напрямках теоретичної та практичної електротхніки й промислової енергетики. Опублікував понад 25 наукових статей німецькою та українською мовами, у тому числі перекладених у відомих журналах англійською та французькою. Виконав масштабну роботу з проєктування і технічного керівництва побудовою багатьох великих електростанцій на змінному струмі, дотримуючись екологічних вимог. Продовжив працювати над винаходами, до переліку успішно реалізованих і запатентованих за мажами Австро-Угорщини належать: телефонний сигнальний апарата для налагодження безпечного зв’язку; телетермометр, що давав змогу вимірювати температуру на великій віддалі від спостерігача – на різних глибинах моря, у шахтах і свердловинах, на високих вежах і на горах; трубка-вентиль.для випрямлення змінних струмів; безпечна електрична лампа для гірників; електричні радіометри, у яких замість світла використовувались катодні промені.

Науково-організаційна, технічна і педагогічна діяльність Пулюя були високо оцінені на державному рівні в Австро-Угорщині. Його відзначили орденом Залізної корони (1906), орденом Франца Йозефа (1916), надали титул державного радника («Hofrat», 1910), обрали почесним членом Віденського електротехнічного товариства (1913). У 1916 р. одержав пропозацію зайняти посаду міністра освіти Австрійської монархії, однак відмовився за станом здоров’я.

5 травня 1915 р. у Празі Іван Пулюй на зустрічі з українською громадою звернувся до присутніх з такими словами: «Шановні пані і панове, милі земляки! Сердечно витаю Вас в тій салі, де я від трийцять років викладав перед учениками моїми спершу науку фізики і електротехніки, а тепер викладаю електротехніку. Але сьогодні запросив я Вас не на електротехнічний відчит. Електротехніка, тая найновіша і величава наука, на котрої полі і я чимало потрудився, близька і дорога моєму серцю, але ще близша і дорожша наша мова, а література і доля народа нашого». Про глибокий сенс цих слів йтиметься нижче.

* * *

Рідкісний, вражаючий універсалізм Івана Пулюя проявився у його видатних досягненнях не лише у фізиці та електротехніці, а й гуманітарній сфері. Передусім, у масштабній системній праці, спрямованій на розвиток української освіти, культури та націє- і державотворення. Причому упродовж усього часу, починаючи від студентських років до останніх днів життя.

Витоки сягають ще років навчання у Тернопільській класичній німецькій гімназії (1857–1864), де заснував таємне товариство української молоді «Громада». Молодь збиралась тричі на тиждень: у неділю (декламація і читання слова Божого), середу (історія) і суботу (література), мали свою бібліотеку. Великий вплив на гімназистів мала поезія Тараса Шевченка. Після закінчення гімназії Пулюй був уже сформованою особистістю-патріотом. Продовжив активну громадську діяльність і коли розпочав навчання в Греко-католицькій духовній семінарії у Відні, де навчались ще понад два десятки галичан. Семінаристи мали статус студентів теологічного факультету Віденського університету. Важливою подією стало відзначення українськими студентами у Відні 10 березня 1866 р. роковин Тараса Шевченка. Пулюй зазначив, що це вшанування Тараса Шевченка за участі близько 300 осіб відбулося всупереч шаленому спротиву москвофілів, а особливу прихильність виявили студенти-чехи. У 1867 р. українська молодь у Відні заснувала легальне товариство «Січ», у якому І. Пулюй головував у 1872–1873 рр. Це товариство відіграло помітну роль у суспільно-культурному житті Галичини. Іван Франко у 1902 р. писав: « … в лоні самої »Січі« почали вироблюватися люди, що не їли даром університетського хліба, віддавалися науці серйозно, не для посади та кар’єри, такі люди, як Ів. Пулюй, Ів. Горбачевський і інші».

У цей час Пулюй уклав для себе амбітні плани розвитку системи освіти рідною мовою. Насамперед, необхідно було обстоювати використання народної мови замість язичія у церковних виданнях. Свої засади Пулюй втілив на практиці у Відні – 1869 р. видав «Молитвослов», а 1872 р. більший за обсягом «Молитовник», причому в першому випадку ще використав етимологічний правопис, а в другому – фонетичний («кулішівку»). Як уже зазначалось, у 1871 р. розпочав переклад «Біблії» у співпраці з П. Кулішем. Згодом І. Франко констатував, що Пулюй « … 1871 р. дав себе знати в руськім письменстві як дуже талановитий полеміст у дуже делікатній справі – вживання народного язика в церковних книжках».

Також важливим завданням уважав Пулюй підготовку підручників для українських гімназій рідною мовою. Ще в студентські роки Пулюй переклав українською мовою підручник з планіметрії, а в одному з листів від квітня 1871 р. повідомляє, що закінчує переклад підручника з ботаніки відомого німецького біолога Е. Геккеля.

І. Пулюй мав щирокі контакти з відомими громадськими і політичними діячами усієї України, у яких мав високий авторитет, що достатньо повно висвітлено у виданій 2007 р. двотомній монографії, присвяченій П. Кулішеві.

Значною подією у житті Пулюя була його поїздка влітку 1880 р. на Наддніпрянську Україну на запрошення П. Куліша та його дружини. Упродовж декількох тижнів Пулюй побував у Києві, Харкові та у родинній оселі Кулішів у Мотронівці. Обговорювали громадсько-культурні справи, зокрема можливість видання в Австрії українського літературного журналу, такого, як «Основа», яка виходила у 1861–1862 рр. Сам Куліш писав про Пулюя як про «чоловіка–самоцвіта».

Як і в молоді роки у Відні, так і пізніше в Празі, Пулюй наполегливо працював в ключових інтересах рідного народу. Особливо яскраво це проявилось у його впертій і тривалій боротьбі за відкриття українського університету у Львові. Досягнувши найвищих вершин у науці, Пулюй наполегливо працював над прокладанням шляху до таких вершин прийдешнім поколінням українців. Мав переконання, що для формування молодих наукових сил першочерговим завданням є відкриття українських вищих навчальних закладів. Оскільки на Наддніпрянській Україні в той час це було неможливо, Пулюй разом із однодумцями розгорнув значну роботу з метою добитися від австрійських властей відкриття окремого українського університету у Львові. Він відіграв провідну роль у відповідних заходах, які тривали понад 10 років, проявляючи виняткову наполегливість і надихаючи своєю енергією зневірених. Був у складі депутації, яка 26 січня 1902 р. передала віденським властям меморіял, Крім шаленого опору польських шовініс¬тів здійсненню планів відкриття українського університету, існував ще й дуже аґресивний чинник зі сходу: росій¬ський посол у Відні подав у червні 1914 р. письменний і ус¬ний демарш, заявляючи австро–угорському міністрові за¬кордонних справ, що запроєктоване заснування ук¬раїнського державного університету в Галичині російський уряд буде вважати за ворожий крок проти себе та за можливий казус беллі (чи сьогодні хтось з цього дивується?). Усе ж 29 листопада 1912 р. австрійський уряд оголосив проєкт заснування українського університету у Львові, згідно з яким його відкриття призначалося на початок 1916 р. Через воєнні дій цього не сталося. Однак ідея відкриття у Львові українського університету, навколо якої Пулюй об’єднав активних однодумців, була реалізована у 1920 р. так, що у Львові за ініціативою НТШ було засновано Український таємний університет, який за складних умов бездержавності функціонував до червня 1925 р.

Іван Пулюй глибоко розумів важливість організації української науки. Він став одним з перших членів Товариства імені Шевченка, яке постало у Львові 1873 р. Коли ж 16 листопада 1892 р. Галицьке намісництво затвердило новий статут Товариства, за яким воно реорганізовувалось у поважну наукову інституцію, в одному з листів писав: «Добре діло зробили Русини, що розложили огниско для науки в товаристві ім. Шевченка … . Доложу і я дещо із своєї праці по моїх силах і прошу мене залічити до секції для наук природних і медичних». Свого слова дотримав й упродовж наступних років опублікував декілька своїх наукових праць у виданнях НТШ, розробляючи при цьому українську наукову термінологію. У 1899 р. Пулюя одним з перших обрали дійсним членом НТШ.

Пулюй уважав своїм обов’язком популяризацію наукових знань серед широких кіл громадськості. Особливу увагу приділив науково-популярним публікаціям українською мовою. З цією метою свої перші статті опублікував ще 1877 і 1879 рр. у львівському журналі «Правда». Одна з цих статей стала основою для написання брошури «Непропаща сила». У 1881 р. окремою брошурою опублікував науково-популярну працю «Нові і перемінні зьвізди», яка перевидавалась у 1901 і 1905 рр., а також публікувалась німецькою мовою. Показово, як сам Пулюй мотивував необхідність видання цієї брошури: «Пишучи книжочку, мав я на цілі станути в обороні правди і високо держати світло правдивої науки проти наукового знахарства … » .

Яскравий талант Пулюя як публіциста і політолога проявився у його статтях на захист української мови, яку він глибоко усвідомлював як націє- і державотворчий чинник. В одній з них він писав: «Переклади св. Письма дозволені в росийській імперії на більше як на 36 мовах. Вільно там навіть монголам, туркам і татарам читати і проповідувати слово Боже на своїй мові, вільно й полякам і таким славянським народам, як серби, болгари та чехи, що жиючи розсіяні по всій Імперії, становлять тілько малесенький процент російського населення, не вільно тільки – 25 міліоновому руско–україньскому народови, хоч він з московським ще й одновірний» (це з тексту протесту Пулюя, надісланого до «Главного Управления по делам печати» у Петербурзі). В іншій статті подано текст меморіялу професора Пулюя, надісланого ним у Петербург до спеціальної комісії для перегляду цензурних законів. З гострою критикою відгукнувся Пулюй на царський маніфест від 19 серпня 1905 р., який подавався як велике благо для народу: « … за слово Боже на рідній мові людей як переступників карають, а сьвятійший синод св. Письма на українській мові і раненим людям не дозволяє, тим воякам українцям, що за царя кров проливати мусіли. Чи можливий поступ там, де таке варварство дозволено царським указом?!». (Розуміння виявили не російські власті, а японські, які на клопотання Пулюя дозволили поширення духовного слова українською мовою серед вояків-українців, полонених під час російсько-японської війни). Глибину суджень Пулюя з іншої його статті про те, що « … одна тілько культура може обезпечити не тілько добробут і красну долю великих мас народу, але й удержати добрий лад в державі», підтвердив увесь хід становлення цивілізованих держав. Зразком переконливої публіцистики є також статті Пулюя у газеті «Діло» щодо необхідності відкриття українського університету у Львові.

З початком світової війни, коли здобуття українцями незалежності набирало реальних обрисів, Пулюй опублікував низку статей і брошур німецькою мовою, в яких обґрунтував необхідність створення самостійної української держави, яка стане ключем до миру і стабільності в Європі. Наголосив, що на арену світової історії виходить українська державна ідея, про що необхідно переконливо інформувати політичні й військові чинники центрально-європейських держав. Високим аналітичним рівнем і ґрунтовністю виділяються дві німецькомовні брошури – «Україна та її міжнародне політичне значення» і «Польські русофіли і масові арешти вірних державі українців у Галичині», опубліковані Пулюєм 1915 р. відповідно у Празі, Відні та Берліні. Далекоглядним, особливо з позицій сьогодення, виявився висновок Пулюя, сформульований у першій з цих брошур: «В Європі не буде миру до того часу, поки існує російська могутність (Ubermacht), а про її послаблення не можна думати, поки Московщина продовжує володіти Україною та її природними багатствами. Вільна Україна означає бастіон, безпеку середньоєвропейських держав, тому її визволення лежить не тільки в інтересах цих держав, але і цілої Європи». В основі політологічнх висновків Пулюя були не голослівні декларації, а глибокий історичний і геополітичний аналіз.

З вибухом війни Пулюй разом з видатним українським біохіміком професором Іваном Горбачевським у 1914 р. в Празі очолив Комітет допомоги біженцям з Галичини, окупованої російськими військами, а також пораненим воякам-українцям і військовополоненим. Заснував фонд для фінансової підтримки навчання української молоді. Свою публіцистичну патріотичну діяльність здійснював у взаємодії з Союзом визволення України – організацією наддніпрянських українських емігрантів.

Пулюй дожив до великої події, заради якої натхненно працював – проголошення України незалежною державою 22 січня 1918 р. А 31 січня того ж року його серце зупинилось. Україна втратила опіку Титана. У подальшому він уже фізично не міг нічого зробити, щоб відвернути від свого народу біди, які йому довелося пережити. І все ж, мрії і жертви мільйонів синів і доньок нашого народу не розгубляться у Всесвіті, а своїм невидимим світлом здолають морок над Україною. Є ж закон «Непропащої Сили», у який так вірив Іван Пулюй.

* * *

Одній з праць, присвячених Іванові Франку, відомий літературознавець дав заголовок «Титан праці». Не меншою мірою ці слова стосуються Івана Пулюя. Як правило, усі держави вшановують і популяризують імена своїх видатних особистостей ще за їх життя. У Пулюя ситуація була діаметрально іншою – за умов бездержавності рідного народу, він сам популяризував на міжнародному рівні ідею творення незалежної України. Водночас пізніше, в колоніальній УРСР, на ім’я Пулюй було накладене табу з очевидних ідеологічних причин.

Унікальність особистості Івана Пулюя вражає. За масштабом універсального таланту рівня правдивої геніальності, титанічною працею у дуже різних сферах діяльності, Іван Пулюй належить до найвидатніших постатей науки і культури в історії людства.

* * *

Заслуговує на увагу окрема розповідь про дітей Івана Пулюя, передусім доньку Наталію Пулюй-Барвінську (1886–1965) і сина Олександра Пулюя (1901–1984) . Цьогоріч минає відповідно 140 і 125 років від їх народження.

Роман ПЛЯЦКО

Повернутись